Вірші про Т. Шевченка
По квітах, травах на лугах.
На цій землі живемо з вами
І чуєм спів пташок в гаях.
Землю прекрасну, щедру, рідну,
Як можна серцем не любить?
Кобзар Великий дихав нею,
Йому хотілось жить, творить.
Для себе не просив нічого,
Жив для людей – своїх братів.
Й чарівного куточку цього
Віддать нікому не хотів.
Він ніс свої думки крилаті
До серця кожного, до людської душі.
І загорявся вогник в кожній хаті,
Де чуть було Тарасові вірші.
І розливалися його слова рікою,
Могутні ріки рвали береги.
То виливалися комусь вони бідою,
Для спраглого ковтком води були.
До нас, до українців, нині лине
Із вуст пророка правдонька свята:
Борітеся, нехай неправда гине,
Щоб Україна вільною була!
***
І знов весна настала на Вкраїні,
І знов Шевченкові хрущі над вишнями гудуть.
Та якось сумно нам на Батьківщині,
Бо тільки нарікання звідусюди чуть.
За що діди з кайданів руки рвали,
За що боровся Гонта й Залізняк?
Напевно, змін нових чекали:
Проляже скоро правди шлях.
Країна – вільна, люди – вільні,
Нарешті зглянувсь Бог згори.
Чому ж вкраїнці, духом сильні,
Себе у рабство знову віддали.
Гнуть спину знов-таки на пана,
Дітей навчають – не своїх.
Коли прийде нам Божа шана,
Чи довго ще нести цей гріх?
Кобзарю наш! Пророку вільнодумний!
За нас молися там, на небесах.
За люд вкраїнський, рід козацький,
Славний, величний у віках.
***
Пройшли роки, пролинули сторіччя,Пора настала нових поколінь.
А пам'ять про Шевченка довговічна,
В ній відгук всіх людських борінь.
Слова твої, Кобзарю, нині линуть,
Повчань і мрій твоїх нам не забуть.
Нехай і розбрат, і незгоди згинуть,
Важкі роки страждань нехай минуть.
Ти думав: вільна стане Україна,
Люд бідний розкується з пут.
Настане світлий день, погожа днина,
На пана не потрібно спину гнуть.
Дощі пройшли - умилася країна,
Громи ревли – настав жаданий час.
Збулись слова твої, і нині
Ера нова осяяла і нас.
Ми віримо: Тарас десь там звисока
Батьківським оком землю спогляда.
І чуємо ми молитви Пророка
За українців. Ні! Він нас не забува.
І день новий настав у сонячній веселці,
В єдинстві наша сила і окраса.
Бо назавжди ми збережемо в серці
Народну мудрість й заповіт Тараса.
Олена Черненька
Вірші для малечі
Казка для малечі «Лисенятко-пожежник»
У зеленому ліску
На маленькому горбку
Жила лисяча сім’я:
Лис, лисиця, лисеня.
Лисеня Рудим назвали,
Змалку пильно доглядали.
Вчили мудростей лісних
Та хитрощів лисових.
Рудий вчив все неохоче,
Все робив, як сам захоче.
Звірі в лісі жили мирно
І дружили, як не дивно.
На галяві Рудий гравсь,
За деревами ховавсь.
Сірники він вдома взяв,
В таємне місце заховав.
Він зібрав сухе гілля
Для маленького кубла.
Ще й травичкою сухою
Застелив усе навколо.
Сірники Рудий дістав,
Вогонь швидко запалав.
Лисеня собі раденьке,
Бо в кубельці вже тепленько.
Та дмухнув легенький вітер.
Вогонь кинувся на віти,
Потім на суху траву.
Рудий втрапив у біду.
Білочки з дерев тікають,
З-під кущів зайці стрибають,
З хащів вибігли вовки,
А ведмеді заревли:
-Нам ніхто не допоможе,
Поможи нам, лісний боже.
В небо птахи знялись тихо,
Полетіли дальш від лиха.
А сорока – білобока,
Від якої лиш морока:
-Всі без паніки, друзяки,
Треба ліс нам рятувати.
101 вона набрала,
Допомогу викликала.
І пожежу за годину
Пожежники погасили.
Батько-лис, лисиця-мати
Почали синка навчати:
-Годі вже бешкетувати,
А дорослим треба стати.
Через витівку твою
Не було б цього раю:
І домівки, і горбочка,
І зеленого лісочка.
І пожежники-бобри
Звірам всіх допомогли.
Та ще й стали научати,
Як домівку рятувати.
Лисенятко все вивчало,
Що бобри йому казали.
Як підріс звірок малий,
Став пожежником Рудий.
Черненька Олена
Немає коментарів:
Дописати коментар